Вже майже 10 років Відьмак 3 є еталоном якості в жанрі фентезійних RPG. Кожна наступна гра хоче бути як Відьмак, а кожен наступний гравець в неї вбачає в собі Геральта з Рівії, біловолосого мораліста, від котрого не завжди приємно пахне. Ця тенденція до цих пір стрімголов летить до бездонної ями з невдач, так як очевидне копіювання аж ніяк не йде на користь в настільки короткому часовому проміжку. А от про запозичення мова не йшла. Трішки списати в друга за партою радить і вчителька, бо знову здаси чистий листок – саме так вчинила французька студія Don’t Nod, заклавши відьмацькі цеглини до фундаменту своєї новинки під назвою "Banishers: Ghosts Of New Eden".

ДИВИСЬ ОГЛЯД НА YOUTUBE-КАНАЛІ ARTLINE PLAY

Скажу одразу – якщо ви фанат Відьмака, та й взагалі любите дорослі фентезійні RPG, ця гра має всі шанси на те, щоб увійти до вашого списку під назвою «ОБОВ’ЯЗКОВО ПОГРАТИ». Спочатку до голови закрадається недовіра, а (сумніви блядськії бісові ручечки) знову вчіпляються до вас упевнено, та вже після проходження прологу ви розумієте, що перед вами якість. І мова зараз не тільки про хорошу графіку – в цьому казані стільки смачного, що й без ложки дьогтю не обійшлось. Та про все по порядку.

В центрі сюжету Антея Дуарте і Ред Макрей – коханці, котрі займаються вигнанням духів. Для простоти будемо називати їх виганячами або вигнателями, хоч таких слів і немає в українській мові, адже міністерство займається значно важливішими справами, ніж роботою з дієприслівниками. Їхнє ремесло – виганяти духів мертвих зі світу живих, адже життя – живим, а мертвим – смерть. На відміну від того ж відьмака, про це ремесло ми отримуємо маленькі крихти інформації від головних героїв протягом всієї гри, тому чекати на об’ємний лор не варто, так як не в цьому сильні сторони Banishers. Антея, кохана Реда, навчила його всьому, що знає й з тих пір вони працюють разом, подорожуючи по всьому світу. Події гри відбуваються в Америці 17-го століття на англійських колоніальних землях. До англійських колоній в містечко Нью-Іден за викликом і приїздять наші герої, щоб позбавити місто від прокляття, яке нависло над ним в лиці жахливої та могутньої примари, що осіла в місцевій церкві. І ніби нічого не передбачало біди, та типова справа перетворилась на нетипову, коли протагоністи зустрілись з духом віч-на-віч. Він вбиває Антею, а Реда кидає у воду. Після подібного важко оговтатись, але автори насипають більше, перетворюючи Антею на примару. Та, хто відправляла мертвих на той світ сама стала мертвою і це аж ніяк їй не до вподоби. Перед Редом постає вибір: спробувати оживити кохану за допомогою древнього ритуалу, вигнати її до світу мертвих, або ж допомогти вознестись на небеса. Та тут є одне але: щоб воскресити Антею, нам потрібно багато життєвої консистенції, тобто душ, котрі ми повинні будемо забирати в живих і віддавати Антеї. Таким чином, ми змушені будемо вбивати заради свого кохання, але, на щастя, завжди маємо вибір, а також поганих, не дуже поганих, і не дуже хороших персонажів, як то буває в РПГ. Антея буде не просто нашим постійним компаньйоном і співбесідником, але й другим ігровим персонажем, на котрого ми будемо перемикатись в бою. 

Доволі нетривіальна зав’язка цієї гри приводить нас до доволі нетривіального підходу в плані комунікації з місцевими НПС. В грі немає однакових НПС, кожен персонаж – це окрема людина з іменем та прізвищем, власним будинком і характером. Кожен з них займається своєю справою, від котрої ми будемо їх відволікати, а також переважна більшість з них має скелети в шафі розміром зі сварку з малою за горілку в будній день. З типових запитань тут лише «що нового», тоді як всі інші завжди стосуються справи. При бесіді з потрібними нам НПС, ми автоматично складатимемо їхній портрет, керуючись нашим вибором в діалогах. Де-не-де вибір в діалогах ілюзорний, так як кінцева картина все одно малюється головними героями за вас, а от в переважній більшості все вирішує саме ваш вибір, котрий дуже швидко може перетворитись на вирік. Діло в тому, що вигнателі мають справи не лише з мертвими, але й з живими. Повсякчас кожен квест зводиться до винесення вироку, котрий складається з двох або трьох варіантів: вбити за скоєні гріхи, пощадити себто допомогти вознестись, вигнати до світу мертвих, якщо це примара. Для того, щоб воскресити Антею, нам потрібно назбирати багацько душ, в іншому випадку все піде за зовсім іншим сценарієм. 

Для того, щоб провести реванш в Нью-Ідені, нам потрібно дослідити три навколишні локації і порішати там всі проблеми та незгоди, щоб нікому не робили в цьому селі погоди. На всіх локаціях ми знайдемо мешканців Нью-Ідена, котрі втекли звідти, щоб врятувати своє життя. Час вкрай непростий, та ще й незрозумілий: лісами снують примари, містичний Звір переслідує людей у пітьмі, а ночами всім жителям сняться жахіття. Ми повинні допомогти тим, хто не юзає спіритичну дошку, а має справу з духами віч-на-віч. Гра демонструє дуже дорослі і цікаві історії з яскраво вираженим детективним підходом. В плані геймплею такий підхід не змінюється вже роки: це випитування у всіх і кожного, розглядання підручних доказів, безкінечне читання записок та книг, котрих в цій грі просто стирта. На щастя, не здогадались про відшукування слідів в стилі відьмачого чуття… не здогадались ж? Що ж, ці хлопці вирішили не просто додати подібну штуку в гру, а зробити її майже що геймплейною основою. Коли ми переключаємось на Антею, ми бачимо те, що сховане від ока. Це як напряму заниканий хабар, так і різні перешкоди, котрі ми повинні долати. Banishers Ghost of New Eden продовжує традиції ігор з напів відкритим світом, яких останнім часом хоч греблю гати. Не дивно, адже їх не так довго й важко робити, а також це не обходиться в фантастичні суми. І, відверто кажучи, подібні напів відкриті світи приносять велике роздратування з часом, так як їхній малий розмір і перманентну коридорність вони намагаються завуалювати розгалуженістю, та настільки, що гра з РПГ перетворюється на одну велику головоломку. 

Пошук шляху в цій грі – це страшенний біль в дупі. Стільки різних ходів, стежечок і скель, на котрі можна залізти, я вже й не пам’ятаю, коли мені зустрічались. Це ніби лабіринт в лабіринті, з кінцевим пунктом і безліччю місцин-апендиксів, де тебе нагороджують лутом. Думаєте, на цьому автори зупинились? Аж ніяк ні, так як вони вирішили, що згодом гравець повинен зайнятись бектрекінгом, щоб могти повністю дослідити світ і відшукати баленсіагу, а не шмот з турецького базару. Половина ходів на карті буде закритою і відкрити ці ходи гравець зможе лише після того, як пройде хоча б половину гри. Саме тоді ми отримуємо передостанній скіл, який дозволяє нам збивати перешкоди. Такі собі міні-ідіотські ігри для великих не ідіотів. З їхнього списку маємо: розбивання магічних перешкод за Антею, пошук дощечок-підпорок з суміжнім пострілом в них, розстріл елементів плюща, котрі можна побачити за Антею, а дамажнути за Реда, прорубування невидимих стін майже на самому кінці. Цей цикл міні-ігор супроводжуватиме вас від початку й до кінця, і він починає набридати дуже швидко. Кумедно те, що автори навмисно змушують нас залишати позаду подібні речі, так як навмисно не дають нам потрібних скілів. Лише з прогресією, хлопче, лише з прогресією ти нарешті зможеш відшукати свій ядовитий плющ, який дуже сильно бажає, щоб його воскресили.

Насправді до головних героїв гри швидко прив’язуєшся. Вони доволі нетипова пара для ігрової індустрії, так як повністю позбавлені стереотипів, зайвих діалогів ідіотського характеру, сентиментальних вибриків, зате не позбавлені екзистенціальних проблем, над котрими вони усердно працюватимуть всю гру. Тут треба вкотре наголосити – це доросла гра з неймовірною хімією між героями, дорослою проблематикою, яка не давить постійно на жалість і не дає заклеїти провтики екшен-сценами. Таких тут взагалі нема і це, на диво, просто чудесно. Хтось вже встиг назвати цю гру God of War для бідних, але з God of War тут лише геймплейна модель, яка юзається в безлічі ігор. Я б назвав цей проект сумішшю The Witcher, Alan Wake 2 і God of War, адже від кожної гри вона взяла щось для себе.

Що стосується бойової системи – вона проста, але динамічна. Постійно затикувати ворогів не доведеться, так як все тут зациклено на дуже навіть симпатичній комбінації скілів. Скіли отримуєш з часом, до того ж обираєш між тими, які тобі потрібно, залишаючи інші на потім. Так як у нас два грабельних героя, кожен з них має різні набори вмінь, котрі можна і треба комбінувати. Чітерських абілок, якими можна пройти гру як Діабло, тут нема, але й помирати будете рідко, якщо будете постійно рухатись. Так як перед нами гра з невеликим бюджетом, не треба розраховувати на фізику – вона тут взагалі відсутня. Не відчуваєш ані ваги героя, ані імпакту, ані ваги ворогів. Хтось скаже: «Ну звісно, яку вагу може мати примара» і буде НЕ ПРАВИЙ, так як тут примари вміють вселятись в мертві тіла, а фізичне тіло таки вагу має. Має вагу й те наскільки добре ти обшукуєш локації і досліджуєш світ. Тут немає фарму, а сумка для луту безкінечна, як Поплавський. Проблема в тому, що й лут в грі безкінечний. Його доведеться збирати як в Польщі ягоди і це серйозно напрягає. Біда в тому, що без багатьох інгредієнтів просто неможливо зробити те, що треба зробити, не кажучи вже про прокачку. Саме тому вам постійно доведеться лазити картою-кишечником для того, щоб відшукати продукти його життєдіяльності в лиці всяких грибів, різної трави, каміння з річки Прут і магічних оберегів від ворожки, чия хата попри центральну трасу. З цього всього ми дуже простим способом будемо апати наш шмот і магічні цяцьки Антеї. Чи потрібно так усердно назбирувати всього цього мотлоху? Насправді – ні, так як кінцевий бос вкрай слабкий, а от проміжні боси можуть підпалити ваш комин, тому шукайте в цьому баланс. А шукати доведеться немало, на проходження зійде від 20 до 30 годин, якщо говорити про сюжетку і декілька сайдів. Якщо ж заглибитсь в гру і вирішити дізнатись про наших героїв все, може зійти навіть і 60 годин, так як сайд-квести в цій грі таки довгі. Вони діляться на типові сайди і справи присутності – проходити бажано і ті, і ті, якщо хочете отримати гарну кінцівку. Ну, як сказати, відносно гарну, в цій грі ніколи немає нічого однозначного, як то буває в РПГ. Вбивця може бути меншим злом, ніж піп, а тема релігії і її пагубного впливу тут вкрай яскраво висвітлена. 

Якщо говорити про дрібниці, в грі тішить лицьова міміка, що для RPG справжня перемога. Banishers вийшла дуже атмосферною грою, в котрій до кожного елементу віднеслись з максимальною суворістю: від мальовки до юзабіліті. Є різні біоми, а також багацько вражаючих краєвидів – на цьому Бенішерс робить акцент і постійно показує нам красоти Америки. Гра чудово оптимізована, що рідкість для сьогодення. Розумно використані переходи для підвантаження локацій. Що стосується самих локацій, місцями думки розділяються. Біда в тому, що в кожній сучасній грі гравця змушують ПОСТІЙНО бродити якимось одноманітними шахтами і рівнями з нульовою гравітацією для текстур аля пекло в Дум чи навіть старенький український Колапс. Брак ідей в сучасних розробників щодо цього дійсно критичний. Вражають в грі і майстерно зрежисовані кат-сцени, та й взагалі з режисурою тут все відмінно, хоч вона й має мінімальний прояв. Рекомендую проходити Бенішерс залпом, так як в грі велике нашарування механік і постійність з перевантаженням інформації. Також раджу грати лише на максималках, щоб повністю розкрити всі красоти цього ДАБЛ ЕЙ ВІДЬМАКА. А запустити цю гру на подібних налаштуваннях ви можете на ігровому ПК від Артлайн!